Як залізнична лікарня відстоювала себе перед іншими медиками
Цього разу у сесійній залі ратуші яблуку ніде було упасти – дружно прийшли медики. Нагадаємо, районна та міська влади дійшли консенсусу у поглядах на майбутнє центральної районної лікарні. У співзасновниках залишаються як міська, так і районна ради, а у самій назві сталися невеличкі, ми б сказали, технічні зміни, які зовсім не впливають на лікування людей. Міські депутати також з цим погодилися і починають напрацьовувати статут підприємства…
АЛЕ якщо з цим упоралися швидко, то коли дійшли до долі залізничної лікарні, застрягли ледь не на дві години. Згідно з проектом рішення, цей заклад мали назвати «Міським медичним центром». Назва, щоправда, нам не зовсім зрозуміла, але ми не медики… І тут почалося. Юрій Денькосказав, що лічниця матиме під одним дахом і первинний, і вторинний рівень обслуговування, а це суперечить законові. Степан Кузьозазначив, що залізничники, які там лікуються, найбільше платять податків і своїм коштом, образно кажучи, своїх лікарів і утримують. Від Самбора – до Турки мешкає півтори тисячі колійовців, які хочуть, аби їх обслуговував медколектив Андрія Козича, який, до слова, давно і плідно працює на правах страхової медицини – до чого “центральним” ще далеко. Андрій Богданович захищав своє, залізничне, тим, що держава безкоштовно віддала залізничні лікарні громадам і його колектив включений у медичну субвенцію. Хтось із лікарів пропонував залізничній лікарні возз’єднатися з ЦРЛ і не морочити нікому голови. Інші медики дорікали залізничним, що там багато людей працює на півставки, не бракує пенсіонерів. До речі, пенсіонерів скрізь багато і це, як нам видається, не той аргумент… Далі більше – договорилися до того, що залізничної лікарні у принципі не існує, а коли дійде до ліцензування, то заклад з назвою «Міський медичний центр» взагалі не зареєструють, бо такої назви ніде нема… У режимі таких амбіцій та емоцій і тривало обговорення. Місцями ми нервувалися на міського голову Юрія Гамара, який мав би припинити такі словесні атаки лікарів ЦРЛ на лікарів залізничної лікарні, або навпаки, але, схоже, мер хотів дати можливість медикам викричатися. Хоча перепалки місцями виглядали не зовсім коректно і нами починало володіти міркування про те, що люди, до яких ми ходимо за здоров’ям, геть незичливі одні до одних. І як вивершення цих міркувань, прозвучало запитання від Любові Мосійчук, мовляв, поясніть, шановні лікарі, у чому суть проблеми і чого боїтеся конкуренції поміж двома закладами. Відповіді, на яку ми також очікували, на жаль, не прозвучало. У всій цій історії хто б і що не казав, але нам імпонує те, що Андрій Козич, маючи так багато опозиціонерів, все ж бореться за свій колектив. Так і сказав: лікарня існує 75 років і він не хоче бути останнім головним лікарем…
Того дня депутати не погодилися на створення «Міського медичного центру» і, не виключено, проблему залізничного шпиталю згодом знову внесуть у сесійну залу.
Роман ІВАНЧУК.