Як «Моцні бойки» та Наталя Голяк у Криве озеро весілля «возили»

SambirWZ
31

Як «Моцні бойки» та Наталя Голяк у Криве озеро весілля «возили»

Натрапив на новину – «Моцні бойки» зі Старосамбірщини та неперевершена ведуча Наталія Голяк були на весіллі у Кривому Озері Миколаївської області. І не зле забавили публіку. От я собі подумав: одна справа – у нас провадити весілля, а зовсім інша – там. Але ж наші ризикнули! І чим не тема для газети? Наш гість – Наталія Голяк.

– Наталю, для початку розкажіть, хто вас у таку даль з нашого Підкарпаття запросив на їхній Південь?

– Запросили мене батьки нареченого Артура – Юрій та Ірина Крохмаль – переселенці після сумнозвісної операції «Вісла». Я познайомилася з ними на Всесвітніх Бойківських фестинах у Турківському районі. Потоваришували. Не змогла відмовити. Самій цікаво було…

– Я чому про це питаю? Бо свого часу на Миколаївщині проходив студентську практику і здалося мені, що там люди просто живуть – аби була зарплата і робота. Ніякого національного коріння, українська мова – вряди-годи, уже не кажу про якісь традиції.

– На жаль, там українські традиції, як і мова, майже не збереглися. Точніше сказати, призабулися надовго… Саме ця чудова родина, до якої ми їхали, збираючи на весілля гостей, вирішила показати їм наше, прадавнє, галицьке. Мушу зізнатися, у мене був деякий страх, навіть спочатку відмовилася і взяла два тижні на роздуми. Але як тільки почула, що у компанії зі мною будуть «Моцні бойки» з Ріп’яно, то збагнула: з цими хлопцями навіть у Криве озеро не страшно.

– Якщо вірити фото, то ви разом з «Моцними бойками» були чи не єдині у вишиванках. Як себе почували у цьому вбранні і як там сприймали вас?

– Ми з самого початку, коли готували сценарій з «бойками» Миколою та Василем Левицькими, скрипалем Йосиповичем – його усі так називали, та сопілкарем Михайлом, передбачили, що мусимо бути у вишиванках. Це те перше, що мало б стати відтворенням справжнього бойківського весілля… Потім нам розповідали, що нас там чекали з нетерпінням протягом трьох місяців – батьки наречених створили рекламу і тамтешні жителі міста ніяк не могли діждати – що ж ми за артисти такі самобутні…

– Бачив відео, як гості «вишивали» коломийки. Вміли, чи по ходу справи вчилися?

– На цьому пам’ятному для мене весіллі серед музик були не лише ми, а й артисти з Умані, так би мовити, сучасні і для підстраховки. Однак, як тільки розпочинали свою працю музиканти, то гості віддавали перевагу «Моцним бойкам» та коломийкам. Я вже не знаю, скільки разів ті коломийки звучали, але забава була фест – молодь стрибала, як могла, як уміла. А нареченого батько коломийки танцював беззупину, хоча цей танок для фізично витривалих.

– Ви провадили не одне весілля тут, і вперше – на Півдні України. Є якісь відмінності у традиціях?

– Дуже багато. На Миколаївщині, я це відчула, більше давніх традицій – видно, батьки наполягли. Молодята Артур і Марія не хотіли звичаїв, але тато з мамою вирішили повернути дітям те, чим самі жили. Молодята потім були в захопленні. А що стосується порівняння, то, скажімо, в Самборі наречені уже більше осучаснюються, хоча не розуміють, що наші прадавні забави та весільні ігри – то значно цікавіше, ніж банальна дискотека під живу весільну музику. У нас правдиві традиції зберігаються (без примусу) ще десь на Старосамбірщині чи Турківщині.

– Спитаю у вас як досвідченої ведучої забав. Весілля для вас – уже ремесло, в якому все «відкатано» та випробувано попереднім досвідом, чи кожна забава – це щось творче, відмінне від попереднього?

– Кожне весілля різне, до кожного свій підхід. Я ретельно готуюся, вивчаю, так би мовити, запит молодят та їхніх батьків. Жодне весілля не схоже на попереднє і усталеного сценарію просто не може бути.

-Мушу зізнатися, що сам трохи старостував колись на весіллях – це коли був староста, а не тамада, і, побачивши гостей, відразу міг визначити, яким буде весілля. Якщо багато молоді – це супер. Якщо ж батьки наречених просять своїх вуйків, цьоток, бо то родина, яка, може загніватися, то й забава не така запальна. До того ж, часто-густо самі молодята пристарших гостей можуть не знати… А ще коли батьки запрошують на весілля дітей своїх начальників або колег – то це якось неприродно виглядає. Що з цього приводу скажете?

– Певна річ, родичі, далекі або близькі, начальники батьків, як правило, мусять бути, бо не запросиш – загніваються. Але, з мого досвіду, гості діляться за віковим цензом пів на пів. Тоді я імпровізую програму для старших і для молоді. Окремо – для діточок… Ніхто ображеним не залишається. І найголовніше – треба мати спільну мову з музикантами. Тоді й весілля на одному диханні.

– Читачам, мабуть, цікаво буде дізнатися і таке: що б ви порадили людям, які готують весілля, ювілеї чи інші врочистості?

– Запрошуйте на гостини тих, з ким вам самим буде цікаво. Як і їм – з вами. Які б чудові музиканти не були, але на будь-якому торжестві має бути ведучий, аби гуртувати гостей. Щоб не звелося усе до банального: «Ну, давайте вип’ємо». Що після цього запам’ятається ювілярові? Та нічого.

– Люди витрачають на забави шалені гроші. Ви вважаєте, що це оправдано? Чи не ліпше цим коштом влаштувати дітям весільну подорож?

– Цікаве запитання. Ми йдемо до того часу, що будуть робити невеликі весілля. Якщо молодята хочуть забави, то батьки повинні їм влаштувати, але залишити трохи грошей і на пам’ятну весільну подорож.

– Давайте поговоримо про столи. Вам, очевидно, доводилося бачити гору харчів у кілька «поверхів». Поки верхнє їдять, нижнє скисло. Як потрапити у ту «серединку», щоб і гості були ситі (не обмовляли потім), і недоїдків залишалося обмаль? І, до слова, порівняйте щедрість столів у нас і у Кривому озері на Миколаївщині.

– Знаєте, чим відрізнявся Миколаїв від наших застіль. У Кривому озері подавали більше традиційні українські страви, наприклад, бульйон і смажені деруни. І люди смакували з задоволенням. Навіть звичайна галяретка йшла «на ура». У наших краях, які йдуть до Європи, столи уже більш вишукані, дорогоцінні, нестардатні. Ми тут «олігархи», а вони там – бідніші, але простіші. І трагедії з кількості страв на столі не роблять. Якби у нас дали у пластмасових склянках теплий бульйон, то господарів обмовили б на всі майбутні покоління. А там – норма. І весілля на 230 осіб у наметі нікого не дратувало. Зрештою, там ще нема таких розкішних мраморних весільних залів, як у нас.

– Відійдемо від забав. Жителі нашого міста знають вас як ведучу багатьох заходів як у Народному домі, так і на майданах. У минулому номері ми підняли тему порожніх глядацьких залів на патріотичних імпрезах, бо вважаємо, що артистам та ведучим дуже некомфортно спілкуватися з порожньою аудиторією. Яка ваша точка зору?

– Коли виходжу на сцену і бачу у залі п’ять осіб (і таке було) мені хочеться плакати. Хоча знаю, що тих кілька, які прийшли, хочуть нас послухати. І я для них працюю. Але хочеться, щоб зал був повним, тоді відчуваєш контакт і втіху від своєї роботи. Мені пощастило, бо маю ту працю, яку люблю, а тому можу змиритися з будь-чим.

– Ми не так часто спілкуємося з працівниками культури, то вже за нагоди запитаю: час од часу йдуть нарікання від молоді на те, що у вихідні нікуди діватися. Залишаються хіба бари… Покоління старше ще пам’ятає дискотеки у тодішніх Будинку культури, Будинку офіцерів, в «клітці» парку культури…

– Нам би хотілося трохи відновити наш Народний дім, щоб молодь туди з задоволенням пішла. Але це справа майбутнього.

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар