«Таких лікарів у нас залишилося на пальцях однієї руки…»

Людвіка Іванівна – це єдина мама, яка у мене ще залишилася, розповів молодий чоловік про людину, з якою у нього нема жодних родинних стосунків

Вибачайте, що про особисте, але інакше не вийде тієї розповіді, яку намітив. Та й особисте завжди сприймається глибше і болючіше. Так сталося, що мій син тривалий час хворів у принципі невиліковною недугою. Часто доводилося бути з ним у лікарні і, до слова, щиро вдячний усім самбірським медикам, які творили неможливе, але й вони не всесильні… Проте, найчастіше ми турбували Людвіку Іванівну Сидор…

Жодна година доби не мала значення. Я телефонував і просив прийти у її терапевтичне відділення – чи глухої ночі, чи під ранок… Обіцяв викликати для неї таксі, але лікар заперечувала: “За хвилю буду”. За “хвилю” – це значить, що їй треба було пройти від свого будинку темним пустирем колишнього єврейського кладовища… Помічав, що інколи навіть ліки були безсилими, а синові вистачало просто поговорити з Людвікою Іванівною. Вона могла його обняти, або й насварити, мовляв, тієї чи іншої норми не дотримався. Помічав ще одну деталь: Людвіка Іванівна у складних ситуаціях часто приймала рішення не сама, хоча і авторитетна, але не авторитарна – як скажу, так і буде. Вона миттєво скликала консиліум, щоб порадитися і обрати той найправильніший шлях лікування. Головне, часто казала вона, не нашкодити… І тоді, коли син востаннє лежав в реанімації, я не знаю дня, щоб вона не приходила. Просто так – підтримати і нас, батьків. І навіть тоді, коли прийшла на похорон, обняла мене, я відчув не просто підтримку. Смерть мого сина вона так само пережила боляче… З того часу минуло уже з десяток літ, але це не забувається. Це – як і інше: одного разу я, бо чим ліпший за інших, вважав за честь віддячитися Людвіці  Іванівні конвертом. Не пригадую, скільки туди вклав, але добре пам’ятаю, як кулею вилетів з її невеличкого кабінету разом зі своїм конвертом. І не думайте, люди добрі, що я кореспондент і мене всі бояться. Повірте, уже й кореспондентів не бояться…

Коли готував цю публікацію,  випитував у знайомих про їхні враження від Людвіки Іванівни. Що цікаво, у мене ніхто не запитав, про яку Людвіку Іванівну йде мова – всі знали. Видно, вона у нас така єдина. Кожному бодай раз довелося звертатися у терапію. Хтось казав, що це лікар від Бога, хтось твердив, що таких медиків, як вона, у нас залишилося на пальцях однієї руки, і додавав, що коли минеться покоління таких лікарів, то не буде до кого звертатися. Ще один чоловік твердив, що одного разу віз Людвіку Іванівну до важко хворої родички, а у неї телефон не змовкав, бо кожному вона була потрібна… А пан Роман на моє невинне запитання відповів коротко: “Це єдина мама, яка у мене ще залишилися”. Хоча, на скільки знаю, це далеко не родичі. А виявляється, йому одного разу стало погано, зателефонував Людвіці Іванівні, яка уже сиділа в машині, щоб везти когось із пацієнтів у Львів на консультацію. Перепросила пацієнта, дочекалася Романа у санпропускнику і тільки після того, коли стан стабілізувався, подалася до обласного центру. А вже звідти телефонувала кожну годину… Підприємець, який одного разу прийшов на пораду до Людвіки Іванівни, почув її розповідь про те, що у терапії пасував би ремонт, бодай у одній палаті… Ні, вона нічого не просила у мене, зізнається чоловік, але я не міг відмовити. І вже через кілька днів його будівельники працювали…

Я не знаю, чи треба про такі речі казати, але чому не казати, якщо вони з життя взяті. Коли у самбірській медицині розпочалося те, що називається оптимізацією, найперше нависла загроза над пенсіонерами. Керівник медицини, який на той час був, каже, що підходить до якоїсь медсестри, яка сама вже ледве ходить, але ще людей лікує, і натякає, мовляв, пора… А та, увімкнувши свої ґонори, висунула ультиматум: а от Сидорка на пенсії, а працює… Головний лікар тоді зізнався мені, що одну Сидорку, вибачайте, Людвіко Іванівно, але вас всі саме так ніжно називають, і десяток медсестер не замінить. Був ще один цікавий момент: одного разу мої друзі у самбірській лікарні доповіли, що Людвіку Іванівну таки відправили на заслужений відпочинок… Мені стало ніяково і вирішив: що б там не було, треба її захищати. Зателефонував. Виявляється, все трішки інакше: вона просто перестала бути завідувачкою відділом. Це для того, щоб ніхто пальцями не тицяв. І хоч віддала посаді завідувачки стільки літ, але мужньо змирилася з реальністю, бо не посада авторитету додає… Далеко не кожен здатний на такий крок… Людвіка Іванівна заборонила мені будь-що писати на цю тему. Слухняно виконав прохання тоді, але не змовчав нині…

А тепер скажу вам, навіщо про це пишу. Днями Людвіці Іванівні виповнюється 70 років, хоча “сума” мене трохи подивувала, бо не виглядає на стільки, але факт… І варто згадати, що після закінчення Самбірської СШ № 1 вступила у  медучилище, потім працювала в Дублянській районній лікарні спочатку лаборантом, а згодом – старшою медсестрою. Закінчила Івано-Франківський медичний інститут і уже дипломованим фахівцем працювала на посаді завідувачки відділення швидкої допомоги Самбірської ЦРЛ. Я знаю, що саме цей період її життя особливо пам’ятний, бо зуміла організувати роботу відділення, провела реконструкцію приміщення, розширила автопарк і навіть, як би дивно це не виглядало нині, радіофікувала відділення, обладнала його діагностичною та лікувальною апаратурою і збільшила кількість виїзних бригад.

У 1979 році очолила колектив Дублянської районної лікарні. Розпочала будівництво нової, яку здали в експлуатацію в 1985 році. Впродовж 1989-2015 років керувала терапевтичним відділом Самбірської ЦРЛ. 12 червня 2003 року їй присвоїли почесне звання “Заслужений лікар України”. У 2015 році стала переможцем конкурсу “Когорта славних самбірчан” у номінації “Медичний працівник року”.

…Місяців два тому у неділю з самого ранку до мене зателефонувала Людвіка Іванівна. Як правило, я міг телефонувати у такий час, але щоб вона… Найперше подумав: сталася якась біда. Та коли почув, у чому справа, відлягло від душі… І хоч для мене це не проблема, Людвіка Іванівна дуже схвильовано розповіла, що їде у рідні Кульчиці до своєї сільської церковці на Службу Божу, а маршрутки нема. Її болить душа за те, що медсестри, які добу відпрацювали біля хворих, не можуть дістатися до своїх домівок, не знають, чи дороге таксі викликати… Після замітки на цю тему Людвіка Іванівна боялася подякувати, щоб не наврочити – маршрутка почала їздити… Може це факт, який не вартий уваги, але я собі подумав: який би ще лікар мав гризоту з приводу того, як медсестра після зміни додому добирається.

Ось така вона у нас…

Роман ІВАНЧУК.