Ця розмова з Романом Іванчуком відбулася вісім років тому, напередодні його 50-річчя та Дня міста, у рамках святкування якого він отримав відзнаку в номінації «Журналіст року». Час, коли, здавалося, всі були щасливими. Коли ми не знали, що таке війна і як під «Плине кача» ховати своїх земляків; коли наші родини були здоровими; коли журналістські взаємини були близькими та дружелюбними.
Він відповів на усі запитання, хоча деякі були незручними. По-іншому сприймався цей текст тоді і зовсім інакше нині, коли це виявилося останнім прижиттєвим його інтерв’ю.
Крізь роки врізалися в пам’ять рядки: «…Як люблю казати, всі ми ходимо один до одного на ювілеї, а потім один одного проводжаємо на цвинтар… Дуже хочеться, щоб всі ми зберегли своє людське і професійне обличчя. Повірте, журналістське середовище в Самборі напрочуд унікальне та оригінальне. Це тільки в Самборі журналіст однієї газети може брати інтерв’ю в журналіста іншої. Спасибі…»
Дякуємо, що Ви, Романе Михайловичу, були у нашому житті!
Вічная пам’ять! Спокій Вашій душі!
У кожного є свої ювілеї. 6 вересня у нашого колеги – власного кореспондента «Високого замку» у Самборі Романа Іванчука – п’ятдесятиріччя. Дехто з гумористів навіть вирішив, що цю подію треба вписати в програму святкування 772-річчя Самбора-Погонича. Тим паче, літературний псевдонім Романа Іванчука – Роман Погонич. Тому нема нічого дивного, що інколи телефонують у редакцію і просять «Погонича». Крім жартів, пан Роман – не просто журналіст, аналітик і доволі непоганий піарник, а просто цікава людина.
-Романе Михайловичу, за моїми спостереженнями, чоловіки більше бояться круглих дат, ніж жінки. Це правда?
– Справді, страшно. Якщо ще цифра 50 виглядає більш-менш поблажливо, то розміняний шостий десяток – уже лякає. А жінкам? Вони однаково прекрасні у будь-якому віці. Головне – вчасно і вміло говорити їм компліменти.
– Як плануєте відзначити ювілей і з якими презентами приходити?
– Не планую застілля на кшталт весілля, де кожен запрошений чекає своєї черги до тосту, а, виголосивши його, нарешті, починає розслабляться. Це буде звичайний фуршет з численними друзями, які, Богу дякувати, мене не забувають. А подарунки… Вибачте за відвертість, інколи забуваєш, хто і що приніс, але пам’ятаєш, хто був…
– Кого у журналіста більше – ворогів чи друзів?
-Друзів. Причому не завжди ті, кого постійно хвалиш, залишаються друзями. Але ті, кого колись критикував, обов’язково потім стають товаришами. Хоча з роками слово «дружба» викристалізовується – залишаються ті, які шанують не посади, а людські стосунки. Знаєте, у моєму житті був випадок ще з часів «Червоного прапора». Друг дитинства каже: «Коли ти дзвониш до мене на роботу, кажи, що це «Іванчук з редакції». З того часу я до нього більше не телефонував…
– Ви часто розчаровуєтеся в людях?
– Трапляється, на жаль. Але виробив собі одне правило. Навіть тим, у кому розчарувався, не даю приводу цього думати. Навпаки, усміхаюся, розмовляю, але завжди пам’ятаю, на що ця людина здатна…
– Чи соромно Вам за якусь із своїх публікацій?
– Моменти були, але у зв’язку з 50-річчям залишаю за собою право не згадувати, бо уже покаявся. Але якщо мова про якийсь сором, то нема нічого гіршого, як наступного дня після критичної статті зустріти свого «героя». Це він має очі ховати від мене, а виходить навпаки.
– Чи можна купити журналіста Романа Іванчука?
– Можна – як і все на світі. Хоча хабарів ніхто не пропонує… Я пишу тільки те, у чому глибоко переконаний. А якщо ні, то формулюю інакше «Як сказав… як підкреслив… як зазначив…» Тобто, я передаю думку людини, з якою маю право не погоджуватися, але яка має право на власну точку зору. І взагалі, не хочу бути істиною в останній інстанції – це невдячна справа.
Я повинен подати різні точки зору, а читачі нехай самі розставляють крапки над «і». Для того, щоб сказати, що хтось є «г…», необов’язково це слово вживати.
А якщо людина мені за щось вдячна, можу з нею пообідати, випити кави – не більше. Дармові віддяки легко приходять і легко в нікуди відходять. Інколи навідуються у редакцію читачі, приносять надрукувати той чи інший матеріал, скаргу і кажуть: ми готові вам за це заплатити. Мені стає страшно, що суспільство купується і продається… У відповідь бачу здивовані очі – то що, ви напишете без грошей?
– Як піар-технолог пишете статті, наприклад, про кандидатів у депутати і задарма?
– Це окрема тема. У часі передвиборчої кампанії доводиться снідати, обідати і вечеряти з різними кандидатами. А потім писати про них замовні статті. Це моя робота, яку я в кожному окремому випадку «сніданок, обід, вечеря» пишу з чистою совістю і почуттям виконаного обов’язку. Вони оплачують за це за розцінками політичної реклами в редакцію газети «Високий Замок».
– А бувають кандидати, які хочуть Вам особисто віддячитися за ту роботу, яку мають виконувати їхні прессекретарі?
– Оксано, якби кандидати у нардепи були такі щедрі, то журналісти у більшості випадків не ходили б пішки… Колись давно після рейду по їдальнях (таке практикувалося) мені додому, коли мене ще не було, принесли пляшку коньяку і коробку цукерків… Мені стало дуже соромно перед мамою – чесною людиною, яка все життя заробляла на хліб тим, що шила. І я пізно вночі, дізнавшись, де живе господиня їдальні, поніс їй це додому. Звичайно, сьогодні я б такого уже не зробив…
– А Вам погрожували коли-небудь?
– Погрози і реальне їхнє виконання вже відчув, коли працював редактором газети «Програма ТБ плюс…» Замовники нападу потім зізналися, що принесли мені більше слави на усю Україну, ніж мої публікації. Ні, зараз погроз нема. Хоча люди є люди: хтось хвалить, хтось ганить чи проклинає. Газета «Високий Замок. Самбірщина» йде в народ великим тиражем на два райони. Комусь подобається, комусь – ні. Але газета – не вулична дівка, щоб всім подобатися. Взагалі, слово – дуже гостра зброя. І ті, хто нею володіє, не мають права зловживати. Якщо ти перестаєш поважати людину, яку критикуєш, ти помер як журналіст.
– Наскільки знаю, Ви практично не ходите у відпустки. Боїтеся пропустити сенсацію?
– Офіційно у відпустці я щороку. Неофіційно – як Бог дасть. Нас в офісі «Високого Замку» у Самборі двоє: я і Тарас Богович. Можемо підмінити один одного у будь-який час. А сенсацію навіть самі можемо створити, бо будь-яка інформація – це уже сенсація. Її треба побачити і вміло подати. Що стосується відпусток, то навчився відпочивати навіть у робочий час. З журналістики не творю важкої роботи, а свято.
– Ви щасливі у своїй професії? Часто йдете на компроміси зі совістю?
– Мабуть, так, бо більше нічого робити не вмію. А якщо чесно, то щиро пишаюся тим, що після стількох критичних публікацій нікого не звільнили з посади. Був випадок, коли отримав скаргу з дитячого садочка району. Там був конфлікт – підлегла написала на завідувачку, що та бере зарплату за неіснуючу працівницю. Дослідив – це правда. Вартувало невеличкої замітки, аби людина передпенсійного віку опинилася без роботи, а то і під судом. Я погрішив проти журналістської істини, але не написав ні рядка. Ця людина, яка дала мені слово, що шахрайство припиняє, потім навіть дякую не сказала, але, певне, Господь віддячив… А ще був випадок, коли після критичної статті про шкільне життя поважний директор сам пішов у відставку, хоча я його не критикував і навіть не згадував. Він просто сказав: «Після вашої публікації відчув, що перестав керувати школою. Мені пора йти…» Це потужна людина, перед якою я й досі знімаю капелюха. На жаль, таких нині мало, нині більше пристосуванців, прагматиків…
– Ви – один з тих, який лише раз пішов у депутати міськради і більше не захотів. При цьому, будучи мажоритарником, набрав рекордну кількість голосів на своєму окрузі – 570…
– О, навіть я забув, скільки було голосів, хоча мав би пам’ятати… Справді, був депутатом за другої каденції Михайла Кота і на першій же сесії міськради сам себе вилаяв: «Ти куди, лисий, вліз?..» Вважаю, що журналіст не має йти в місцевий депутатський корпус. Він має бути над процесом, тільки тоді буде об’єктивним.
– Ви не були в жодній партії?
– Коли я хотів у комуністичну партію – це було наприкінці вісімдесятих, тоді мене не хотіли. Потім мене хотіли – я не хотів. А тоді побачив, що у демократичні партії йдуть люди не з переконань, а почасти – заради кар’єри. Ті ж люди потім стрибали з партії у партію, ставали політичними «колобками» і навіть совість їх не мучила. Журналіст, який себе поважає, не може підпорядковуватися будь-якій партії…
– Якими нині мають бути стосунки влади та журналістів?
– Партнерськими – і не більше. Влада завжди має пам’ятати, що вона приходить і відходить, а ми, журналісти, залишаємося. Якщо влада робить щось добре, треба хвалити, а ні – ганьбити чи бодай соромити. Хоча у деяких наших політиків, які почасти патологічно ненавидять владу, бо при владі не вони, помилково вважають, що преса існує для «взування» чиновників. Преса існує для того, щоб інформувати людей про дії влади – добрі чи погані.
– Дехто вважає, що Ви за рівнем журналістської творчості переросли наше місто чи область. Треба кудись вище йти…
– Ви мене перехвалюєте… Коли закінчував факультет журналістики, відомий професор Володимир Здоровега скерував мене, можна сказати, супроти моєї волі у Миколаївську обласну газету. Там тоді був редактором його приятель, який просив прислати тямущого хлопця на заміну йому. Але південь України чомусь був не мій, до того ж – одружився і залишився у Самборі. Повірте, тут почуваюся доволі комфортно. І коли львівські колеги питають, що я ще тут роблю, то відповідаю – те саме, що ви у Львові. Справа не в тому, де ти робиш, а як робиш.
– Колеги-журналісти пробують писати і видавати книги. Вас це не вабить?
– Я ще не в тому віці – це перше. По-друге, глибоко переконаний, що підшивка «Високозамківської Самбірщини» – дуже цінна книга про наше з вами життя, яка років через «надцять» буде значно популярнішою, ніж те, що нині видають.
– А як ставитеся до нагород журналістам?
– Нема людини, яка б не тішилася нагородами. Свого часу сам став переможцем конкурсу «Лицарі Бескидів» на Старосамбірщині, «Срібний олень» – на Самбірщині, маю медаль «За вагомий внесок у розвиток Самбора». Це приємно, але, повірте, набагато приємнішим є інше. Йду недавно вулицею, зустрічаюся зі старшого віку жінкою, яка каже: «Ой, пане Романе, як добре, що я вас зустріла. Ніяк не прийду подякувати за вашу публікацію. Ви так мені допомогли…» До свого сорому, я не пам’ятаю, коли і як допомагав цій жінці… Це більше, ніж нагорода.
– Так сталося, що цими днями ще два місцеві журналісти – золоті ювіляри. Таке враження, що всі одночасно народжувалися… Ваші побажання їм…
– Знаєте, нас не так багато – журналістів. Як люблю казати, всі ми ходимо один до одного на ювілеї, а потім один одного несемо на цвинтар… Дуже хочеться, щоб всі ми зберегли своє людське і професійне обличчя. Повірте, журналістське середовище в Самборі напрочуд унікальне та оригінальне. Це тільки в Самборі журналіст однієї газети може брати інтерв’ю в журналіста іншої. Спасибі…
Оксана СТОРОЖ.
«Новини Самбора»
від 6 вересня 2013 р.