Доктор Процько з Рудок давно забув, що таке вихідні

SambirWZ
4790
У Рудківській лікарні востаннє був минулого року якраз тоді, коли заклад щойно готувався приймати ковідних хворих. Владну делегацію, яка щось там привезла в подарунок, поводили по поверхах. Якось воно сумно все виглядало: спантеличений колектив, до кожного ліжка по стіні підводили якісь трубки, всі щось мили-пуцували, але в принципі, я переконував себе у тому (або хотів переконати), що все минеться і до Рудок черга не дійде. Навіть після відвідин лікарні, коли владні мужі пішли пити каву, ми більше говорили не про ковід, а про політику.

АЛЕ прогнози мої були невдалими. Ковід прийшов не тільки у Рудківську лікарню, а й у Самбір та Старий Самбір. Недавно мені зателефонували з Рудок і повідомили: там уже лежить 120 хворих! Аврал! І це при тому, що на самих початках, коли ми туди їздили з подарунками, готували 50 ліжок. Вирішив потурбувати керівника відділення Василя ПРОЦЬКА, на якого лягла останніми місяцями велика ноша та відповідальність. Причому, телефонував наприкінці робочого дня, бо, як дізнався, вранці може просто не взяти слухавку. Василь Васильович каже, що вихідних у нього вже нема давно. І в суботу-неділю мусить йти, бо якщо день пропустиш, то потім не знати, що з хворим робиться. Пильнувати треба щодня, робити нові призначення. Він по суті справи чи не єдиний терапевт, який залишився у колективі. Інші лікарі мають свій графік з вихідними, а у нього не виходить ніяк. Уявіть собі обхід хворих… Пан доктор нам одразу спростував нашу інформацію, мовляв, не 120 хворих, а 106. Ніби це має якесь значення, хоча уже потім я зрозумів з його слів: уявіть собі, що біля кожного хворого під час обходу треба постояти бодай хвилину – і це уже дві години. Проте, хвилиною справа не обходиться, бо кожен пацієнт потребує окремої уваги, а лікареві треба відразу приймати рішення: як провадити далі лікування. Все і всіх треба мати в голові. І це при тому, що ушпиталюють людей з важкими формами хвороби.

Слухаючи Василя Васильовича, подумав про те, що усе життя Рудківська лікарня була таким собі тихим місцем, де мало хто напружувався. А уже майже протягом року медики відпрацьовують по суті справи за усі роки. І відпрацьовують дуже важко та інтенсивно. Питаю у пана Процька, чи дають раду лікувати, чи люди не помирають? І чую у відповідь печальне: та як не вмирають, нині двох не врятували. Насправді, медики не всесильні, а недуга підступна… Єдине, що можемо назвати більш-менш добрим, то це той факт, що пацієнти забезпечені усіма необхідними препаратами – держава дає.

Хотілося ще багато про що поговорити, але відчував, що пан доктор просто втомлений – цілий день на ногах і з напруженою головою, а ввечері ще журналісти дістають. Але навіть цієї короткої розмови вистачило, щоб відчути, якою немилосердною є денна напруга. І якими туманними є перспективи у подоланні ковіду.

Роман ПОГОНИЧ.

Фото: dailylviv.com

Вас це може зацікавити

Залишити комментар