Вони зробили те, що їм належало, а ціна йому – врятоване життя

SambirWZ
978
Аніскільки не вважають і не визнають  себе героями, а скоріше випадковими учасниками драматичної ситуації. В ній діяли так, як би вчинили інші на їхньому місці. Можливо, не настільки відповідально і професійно у порівнянні з ними, але саме так, як було їм визначено обов’язком людей, яких величаємо охоронцями здоров’я. Вартість цього – чиясь доля, бо медики на ходу чоловіка з небезпечним інфарктом  повернули до життя.

Мова про одну з команд станції “Самбір” Львівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф у складі фельдшерів Оксани  Городиської, Галини Петрівської та водія Івана Дудяка. Вони звикли до складнощів, знають справжню ціну їхніх хвилин.   

До того моменту бригада мала дуже насичений, змістовний і продуктивний день. Мріяли про домівку, відпочинок. Раптом ще один, п’ятий, як вважали, останній за зміну чергування на станції, яку самбірчани за старою звичкою називають «швидка допомога», виклик. І тривожний: «Проблеми із серцем».  

«Їдучи за адресою, – ділилася Оксана Городиська, – зателефонували до додзвонювачки, щоб уточнили певні деталі ситуації і вже із загальних пояснень попередньо визначила, що стан пацієнта, м’яко кажучи, не дуже втішний».

Потім все було, як у кіно. Тільки, на жаль, в реальності й без перебільшення та художніх прикрас. По приїзду бригада медиків одразу ж зробили електрокардіограму. Вона показала; у пацієнта – інфаркт міокарда з елевацією ST. Далі діяли за протоколом – ввели необхідні ліки і зв’язалися із відповідальною лікаркою Оперативно-диспетчерського відділу (ОДВ) щодо подальших дій. Та порадила два  варіанти – чекати бригаду із Дрогобича (реанімобіль) або госпіталізація.

“Ми, добре розуміли, що  зволікання недопустиме, усвідомлювали, що хворий з таким очевидним діагнозом потребує негайного лікування. Тому  на свій страх і ризик вирішили, що чекати не менше півгодини не маємо права – їдемо до Дрогобича», – сказала Оксана Городиська.

Напружені хвилини у машині під час транспортування хворого настільки, що в декого нерви б не витримали… Несподівано у пацієнта проявилася  фібриляція. І тут Оксана Городиська з колегою Галиною Петрівською, без слів, але прочитавши думки одна одної, взялись за дефібрилятор. Поки набирався заряд, розпочали непрямий масаж серця… Розряд! Є розряд! Частота пульсу після дефібриляції 65, дихання, хоч слабке, але також відновилося.  Постійно тримали хворого на моніторингу, підтримували  медикаментозно. 

Все це відбувалось находу… За вікном автомобіля свистів вітер, миготіли сільські будинки, придорожні знаки, дерева. Водій Іван Дудяк із увімкненою сиреною у напрямку до Дрогобича мчав, як кажуть, на всіх парах, економлячи в дорозі секунди, хвилини. А в салоні швидкої два медики з кігтів смерті виривали чоловіка. 

У Дрогибичі їх вже чекала бригада реаніматологів лікарні. Їм самбірські колеги доставили пацієнта стабілізованого, із частотою серцевого ритму 87. 

«Ми, – з неабиякою радістю і насолодою на серці сказала Оксана Олександрівна, – із своїх рук передали чоловіка у надійні лікарські руки…».

Що не кажіть, але в житті завжди є місце для подвигу. А коли це стосується комусь врятованого життя, то це щось особливе. Йому, мабуть, ціни нема. Якщо чую на вулиці тривожне завивання сирени «швидкої», одразу з приємністю згадую тих, хто обрав професію охоронця здоров’я. Мимоволі народжується благальне звернення до Всевишнього про допомогу, порятунок, захист від непоправного лиха.

Микола СЕНЕЙКО.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар